Рецензії на твори Віктора Стуса

В літературній вітальні Всеукраїнського інформаційно-культурного центру Сімферополя відбулася неординарна подія – одночасна презентація двох книжок "Пісня амазонки" та "Помста атлантів. Стріла для мудреця", віддруковані в мелітопольському товаристві "Видавничий будинок ММД". Їхній автор – заслужений журналіст України, заслужений журналіст Автономної Республіки Крим Віктор Стус, родом із Запорізького краю. Понад тридцять років працюючи в російськомовних засобах масової інформації півострова, він зберіг лексичне багатство рідної української мови. Як писав у газеті "Кримська світлиця" член Національної спілки письменників України Данило Кононенко з нагоди публікації оповідання "Пісня амазонки", Віктор Стус "уміє вибудовувати сюжетну лінію, яскравими барвами змальовує своїх героїв, вкладати в їхні уста те, що їх вивищує в нашій уяві, робить їх, наших далеких пращурів, розумними, добрими, мужніми".

Слід зазначити, що більшість його творів на історичну тематику – це і роман "Помста атлантів. Стріла для мудреця", і повість "Цариця Амага – донька мага", оповідання "Таврські сходи", "Пісня амазонки", "Дива Стефана Сурозького", "Чумацький шлях". Всі вони в тій чи іншій мірі пов'язані з Кримом. Однак більшість образів головних героїв за духом, ментальністю, культурою – з усього видно, що то вихідці з прадавньої України. І хоч тематично твори Віктора Стуса дуже різняться, і в часі також, та об'єднує їх спільний задум. В них автор прагне відповісти на кардинальні питання буття: чиї ми онуки чи діти, де наше коріння, якими були наші пращури, що з їхнього досвіду варто взяти нащадкам у дорогу? За його словами, тільки вияснивши це, можна легко визначити шлях у майбуття – власний, народу та України як держави. Бо, як він наголошує, "прийдешнє починається в минулому: щось - у далекому, щось – у близькому… На жаль, саме цього багатьом українцям не вистачає для осмислення свого власного місця в сучасному бурхливому світі". Автор має рацію, коли разом зі своїми героями стверджує, що в давній історії - витоки духовності, світосприйняття та культури українського народу. І розповісти про них – значить, повернути народу пам'ять, славу і силу.

Схоже, саме це переконання визначає часи, в які автор переміщує своїх персонажів. Події, зображені в його творах, розгортаються у Подніпров'ї та в Криму з VI століття до нової ери і майже до сьогодення. Хоч сам письменник вважає це лише частиною героїчної історії нашого народу. І, посилаючись на науковців, нагадує, що від Сотворіння світу на нашому ведичному календарі мало сьогодні стояти число 7520, а не 2012. Щоправда, тут же підкреслює: Велесова Книга визначає ще більший проміжок часу – понад 20 тисяч років. Тут же додає, що саме на теренах нинішньої України "жив один і той же народ, який у різні епохи, в різних краях звався по-різному" - його називали аріями, кіммерійцями, скіфами-сколотами, сарматами, роксоланами, русами, слов'янами, а тепер українцями. Зрозуміло, далеко не всі нинішні науковці можуть погодитися з такою точкою зору. Та це вже інша тема.

Як зазначає сам автор, його твори можна назвати історико-міфо-езотеричними. В них він використовує чимало фактів, легенд, звичаїв, обрядів, вірувань, навіть пов'язаних з потойбіччям, інобуттям. Так, у повісті "Цариця Амага – донька мага" в художній формі відтворено реальний факт і справжня історична особа. Цариця роксоланів Амага (ІІІ століття до нашої ери) запам'яталася тим, що з невеликим загоном у 120 вершників здійснила рейд від берегів Дніпра-Славути, увірвалася до Неаполя Скіфського (нині на території Сімферополя), розправилася з володарем, який постійно ворогував с еллінським Херсонесом, та передала владу його синові, наказавши припинити будь-які набіги, що заважали торгівлі з Грецією та країнами Середземномор'я.

Хоч, як показано в творі, тут примішаний і особистий фактор – Амага закохується в сина херсонеського архонта Олександра. Але от що кидається в очі в повісті – її знайомство з елліном відбувається на тлі прадавнього свята Купайла (Купала), яке відзначається й теперішніми українцями. Їхні спільні стрибки через купальське вогнище, пошуки легендарної квітки папороті тощо наводять на думку, що це відбувається не деінде, а в наших благословенних краях. Тут же згадуються і прадавні слов'янські боги – Дажбог, Жива, Велес, Слава, Білобог, Чорнобог, Мара. Свій вчинок Амага виправдовує тим, що елліни – не хто інші, як пелазги-лелеги, прадавні вихідці із Подніпров'я, як тепер кажуть, земляки. Отака вона цар-мати. Схоже, саме це ймення в основі назви могутнього племені сарматів.

Реальним подіям присвячено й оповідання "Пісня амазонки", що дала назву збірнику, в якому опубліковані оповідання, байки в прозі, вірші, етюди, епіграми. В ньому розповідається про скіфську косачку Орелю, яка зі своїм загоном відважних воячок виступила на захист рідного міста Неаполя Скіфського від навали херсонеситів та понтійського війська на чолі з Діофантом (це відбувалося влітку 110 року до нової ери).

Ще більш віддалені події представлені в романі "Помста атлантів. Стріла для мудреця" - на історичному тлі VI століття до Різдва Христового. В ньому колоритно змальовано образ центральної постаті – скіфського княжича Анахарсіса, якому за рішенням ради старійшин та віче було доручено очолити так зване Велике скіфське посольство до Греції та країн Середземномор'я у 588 році до нового літочислення. До речі, в 2012 році виповнюється 2600 літ від початку цієї дипломатичної та гуманітарної місії, що розтягнулася в часі більш ніж на сорок років. Анахарсіс, родом із Голуні (нині Полтавщина), – людина неординарна, обдарована, освічена – ще в ті далекі роки називався одним із семи найвизначніших мудреців античного світу. Він обирався членом афінської ради старійшин – ареопагу, неодноразово ставав переможцем Олімпійських ігор, чимало зробив для примирення воюючих країн, був відважним мандрівником-дослідником. І не дивлячись на свій високий статус, вів скромне життя, цурався багатств. Його настанови, наведені в кінці твору, перегукуються з тими, які пізніше проголошував Ісус Христос. Та найважливіше – всюди, де б не був, відстоював Ведичну віру, засновану за законах Праві-Правди та Любові, які пізніше були запозичені християнством та іншими віруваннями.

Одначе на батьківщині – у Великій Скіфії – ім'я цього видатного земляка замовчувалося протягом віків. Його більше знають у Греції. Чому так сталося? Версій чимало. Та фінал один – після багатолітніх поневірянь на чужині він повернувся до рідного краю і був убитий стрілою рідного брата Савлія. Історики це підтверджують.

Для Віктора Стуса життєвий шлях Анахарсіса став приводом для осмислення не тільки минувшини, а й сьогодення. До того ж, не лише на теренах України, а й у глобальному світі. Він використав давно випробуваний прийом співставлення та паралелей. Анахарсіс у зображенні автора – носій арійської ведичної культури, яка не визнавала рабства. Як відомо, часто-густо бранці, які потрапляли в полон до русів, після виконання певних робіт відпускалися на всі чотири боки. Та відвідуючи Елладу, Персію, Лідію, Єгипет, Рим, він зіткнувся з зовсім іншим світоглядом, способом життя і вихованням – заснованим на рабстві та рабовласництві. Це викликало в ньому природне обурення. Він, як міг, намагався переконати своїх друзів та знайомих – серед них були афінський архонт і філософ Солон, лікар Токсарис (сколот за походженням), цар Лідії Крез, поетеса Сапфо, байкар Езоп – у тому, що рабство – це шлях в нікуди, який призведе до загибелі цивілізації. Та його, звісно, не слухали і навіть насміхалися. Царям та вельможам, які, маючи необмежену владу, нагарбали величезні багатства, істини, засновані на Праві, були чужі, неприйнятні і навіть страшні. Саме це використовують Князь темряви та його легіонери, намагаючись заволодіти світом. І не спиняються навіть перед фізичним знищенням мудреців - таких, як Анахарсіс. В частині п'ятій "Серед жерців-перевертнів" одіозний персонаж, по суті, расист Сетті-Ра розкриває механізм підкорення народів: "Для приборкання непокірних та надто розумних у нас є безліч способів. Одних ми звинуватимо у зраді – і запроторимо туди, де гуляє холодний Борей,.. інших укоськаємо голодом. Пустий шлунок перетворює людину на тварину, і з нею можна робити, що завгодно… Щоб скоротити чисельність арійських народів, ми розв'яжемо між ними братовбивчу війну. І не одну. Нацькуємо Захід на Схід, Північ на Південь. Ми влаштуємо битви народів, битви вірувань, битви культур. Навіть історія стане полем борні". На жаль, це ми спостерігаємо й тепер.

Так от, у творі не випадково, на мою думку, так детально описуються зустрічі та дискусії Анахарсіса з відомими людьми того періоду. Таким чином автор намагається показати, що в основі всіх війн та конфліктів, бідності та страждань, духовної та моральної деградації – рабство. І воно, як доводить автор, тягнеться ще з часів рабовласницької держави Атлантиди, яка існувала за 9,5 тисячі років до нашої ери. Саме атланти та продовжувачі їхньої справи - жерці Єгипту, на думку письменника, започаткували на Землі таке антилюдське явище, як рабство. Воно в різних варіантах існує і в нинішньому світі. А це ні до чого доброго не призведе.

Показуючи справді демократичний устрій в тодішній Русі-Славії, автор підводить до розуміння – наскільки він був людяніший від того, що ми сьогодні маємо в Україні. На його думку, "кожна подія – то урок для прийдешніх поколінь. То ж варто вчитися".

Зрозуміло, всі перипетії роману важко відтворити в невеличкій статті. Ясна річ, в ньому є чимало любовних інтриг. Бо ж як без цього? Насамкінець хочу звернути увагу на досить розлогу передмову, яку Віктор Стус назвав "Відверта бесіда з читачем". В ній проводиться думка про те, що ми, українці, - нащадки та спадкоємці однієї з найдревніших цивілізацій – гіпербореїв, аріїв, русів, скіфів, слов'ян. І про це завжди маємо пам'ятати. Для більшої переконливості наводить цифри, над якими слід замислитися. За даними дослідників, в цілому Аратта-Славія-Русь старша від Шумерської цивілізації на 2,5 тисячі років, Єгипетської – на 3 тисячі, Індійської – на 3,5 тісячі, Еллінської – на 4,9 тисячі, Римської – на 5,2 тисячі. Вражає, правда? Це ми маємо знати, цим гордитися і берегти від усіляких перекручень та фальсифікацій того, що надбали нам протягом тисячоліть наші предки.

Михайло ВИШНЯК,
письменник, літературознавець, кандидат філологічних наук, доцент Кримського інженерно-педагогічного університету.
Журнал "Крим" №4 за 2013 рік.

Популярність творів історичної тематики в усі часи була незаперечною. Нинішній прискіпливий читач, поінформований, як ніколи, про нашу давню і новітню минувшину, шукає в таких творах з деяким скептицизмом те, чого досі не знав, що збагатило б його духовно. Та найголовніше – прагне знайти відповіді на одвічні питання: чиї ми онуки чи діти, де наше коріння?

Скажу відверто: вже від початку "мандрівки віками" у романах Віктора Стуса мій читацький скептицизм, мов вітром змело. Я дізнався багато нового для себе, переосмислив і переглянув відоме, переймаючись проблемами, якими жили люди у далекі від нас епохи. Читав і дивувався: чому наша щедра на похвали критика до тепер не помітила цих талановитих книжок? Чи тому, що ми відвикли помічати появу видань, які здатні стати подією? І не тільки літературною? Чи через невеликий наклад вони просто не доходять до рук критиків?

Обидва історичні романи В. Стуса, як на мене, можуть стати якраз такою подією. І ось чому. По-перше, опираючись на доступні усім історичні джерела – "Ярилину книгу", "Книгу Велеса", на праці невгамовних дослідників давнини, таких як Юрій Шилов, Сергій Плачинда, Олекса Воропай, Олександр Асов та інших, автор спробував – доволі блискуче – осмислити наше минуле через призму тисячоліть. А точніше, здолавши спресовану товщу часу, на основі достовірних фактів і потужної творчої уяви здійснити мандрівку в дохристиянську Русь, оживити сиву давнину в душах сучасників і реставрувати найдавніші епохи з позицій сьогодення.

А справді, що ж було на нашій землі до так званого хрещення Русі, коли князь-юдей Володимир у 988 році примусово хрестив своїх підданих, мешканців Києва та власне військо? Виходячи з чисто наукових, найновіших історіографічних трактувань і оцінок, В. Стус дає в названих книгах досить переконливі пояснення. Так от, ще в дохристиянські часи на величезній території – від Дунаю на заході до Дону та Волги на сході, від Балтійського моря на півночі і до Чорного на півдні – жили оті самі містичні руси-слов'яни. Вони знали грамоту, мали свою православну ведичну віру, що не визнавала будь-якого рабства, і управляли країною на принципах справжньої демократії. Рада старійшин (щось на зразок нашої Верховної Ради) пропонувала невідкладні питання на розгляд народних зборів – віче. Воно в свою чергу після прискіпливого обговорення затверджувало необхідні рішення і зобов'язувало князів-арсарів та воєвод, яких саме ж і затверджувало, виконувати. Духовна влада знаходилася в руках волхвів або ради волхвів. Зрозуміло, всякі аналогії кульгають. Проте така система була більш демократичнішою і справедливішою, ніж тепер у нібито незалежній Україні.

По-друге, ретельно проаналізувавши тогочасні реалії, перекази та легенди, де збереглися витоки нашої духовності, культури, світосприйняття, автор доходить висновку: від сотворіння світу на нашому ведичному календарі сьогодні мало б бути число 7521, а не 2013 рік. Стільки літ нашим слов'янським народам! Можна лише уявити, яких радостей та печалей зазнали вони на шляхах тисячоліть. Про це, зокрема, йдеться в романі "Арійський Спас". Прозаїк художньо вмотивовує, здавалось би, спірну власну альтернативну точку зору щодо християнізації України-Русі, змушує читача повірити, що саме чужа віра стала причиною для розколу колись могутньої держави, братовбивчих міжусобиць і занепаду. А тому виявилася неспроможною дати відсіч татаро-монгольській навалі. То ж князь Володимир-хреститель – не "красне сонечко", як дехто його величає, а горе-руйнівник Русі.

Сам автор, до речі, не претендує на істину в останній інстанції. В передмові до згадуваного роману запрошує до полеміки з приводу дискусійних питань. Адже давня історія України – надто складна царина, і категоричні твердження лише завадять пошукам істини, яка почасти "ховається" на перехресті думок. А взагалі-то маємо досить рідкісний випадок: художнім текстам передує авторський коментар. Сам В. Стус в розлогій "Відвертій бесіді з читачем" ("Помста атлантів…") говорить: "Я тому так детально пояснюю, щоб читач мав чітке уявлення про події, що розгортаються в романі".

Та пригляньмося пильніше. Тематично романи різняться хіба що в часі. Їх об'єднує спільний задум: прийдешнє починається в минулому. Про це завжди нагадували древні волхви, маги, пророки, відуни. Що та як відбувалося в давнину? Що змінилося у світі, в душах людей? Допитується автор і в себе, і в нас.

Як уже мовилося, прозаїк щедро черпає свідчення про нашу історію з першоджерел – "Книги Велеса" та "Ярилиної книги". Передусім при написанні роману "Арійський Спас". Вона не випадково має такий заголовок. Саме так у четвертому столітті нової ери називали князя Буса Білояра, Божа, володаря Русі-Арійстану. Ще його йменували Слов'янським Спасом. Вражає цілісність його характеру, вірність великій меті – зберегти, як і його батько Дажин-яр, терени, демократичний вічовий лад, незалежність, волю Русі. Його доля в чомусь нагадує долю Ісуса Христа. Власне, Бус і ототожнює себе з ним. Одначе, порушивши заповіти пращурів і батьків заповіт, "хотів поєднати те, що не поєднується, – відичне та іудо-християнське віросповідання" – і гине. Слов'янського Спаса разом з братами, синами і воєводами полонили та розіпнули на хрестах готи в 368 році. Кінець цей символічний: на сповіді перед Всевишнім Бус починає розуміти свою фатальну помилку. І що з того вийшло? Для обезглавленої Русі настали Люті часи. Готи, гуни, а згодом і татаро-монголи хмарами пронеслись не тільки над Руссю, а й над всією Європою. Нещастя могло не бути, наголошує автор, якби прадавню ведичну віру не поглинула чужа, що принесла слов'янам деспотію, рабство і деградацію. А хіба в сучасній Україні не відлунюються, зокрема в релігійній царині, ті страшні часи?

Не менш драматичний, сповнений легенд, звичаїв, обрядів і вірувань роман "Помста атлантів. Стріла для мудреця", названий за жанровими ознаками як історико-міфо-езотеричний. Варто б додати – і пригодницький. Головному герою твору – скіфському княжичу Анахарсісу-Онохарку рада старійшин та віче доручають очолити так зване Велике скіфське посольство до Греції. З 588 року до нової ери (торік виповнилося 2600 років від початку тієї благородної місії) мандруючи країнами, цей обдарований, освічений мудрець зазнає всіляких пригод. При цьому намагається переконати тодішніх правителів, що можна жити без рабства та війн, люблячи та поважаючи ближнього. Та не просто переінакшити багатих і ситих. Після багатолітніх поневірянь Анахарсіс повертається до рідного краю і знаходить смерть від стріли брата Савлія. Той вважав, що Анахарсіс приніс чужу культуру на рідну землю. Можливо, саме через це у Скіфії-Сколотії-Русі ім'я видатного земляка пішло у небуття. Воістину, як мовив Павло Тичина, "забудеш рідний край – тобі твій корінь всохне".

Ще одна сюжетна лінія в цьому романі – оповідь про легендарну острівну рабовласницьку державу Атлантиду-Атланію-Альтлань. Вона існувала за 9,5 тисячі років до нової ери. За версією автора, усі біди-пошесті на наш український родовід – від Атлантиди, знищеної вулканом небаченої сили. Між аріями та атлантами, що сповідували різні цінності, йшла війна з застосуванням невідомої таємної зброї. Мешканці тієї держави, яким пощастило вціліти, мовляв, і досі мстяться нам, нащадкам аріїв-русів. Як? Про це докладно і захоплююче в романі.

Вражає густо заселений багатою письменницькою уявою світ в обох романах. Скажімо, в романі "Помста атлантів…" зустрічаємося з видатними людьми шостого століття до нової ери – окрім філософа Анахарсіса, з афінським архонтом Солоном, володарями Лідії та Персії Крезом і Кіром ІІ Великим, поетами Сапфо і Алкеєм, байкарем Езопом та багатьма іншими персонажами – представниками різних прошарків древніх цивілізацій. Та найголовніше – автор майстерно відтворює в цих романах дух найвіддаленіших від нас епох, коли наші предки утверджували себе в історії. Поряд з тим автор "занурює" читача в життя-буття сусідніх держав, зокрема Еллади, Єгипту, Лідії, Мідії, інших країн Малої Азії.

Якби моя воля, насамперед зобов'язав би учителів історії та чиновників від освіти ознайомлювати учнів на уроках з книгами В. Стуса і, можливо, ввести їх до навчальних програм. Діти мають знати в вітчизняній історії все, що відбувалося протягом тисячоліть на теренах нашої країни. Тільки тоді зможуть упевнено простувати в майбутнє.

Історична проза, звісно вимагає не тільки художнього осмислення минувшини, особливої інтуїції, а й дослідницьких зусиль. Уже в першій книзі історичної тематики "Пісня амазонки" В. Стус, взявши в партнери відомих українознавців С. Плачинду та Ю. Шилова, зарекомендував себе неабияким дослідником. Він стверджує, що вихідці з Подніпров'я дали назви таким державам, як Етрурія (нині Італія), Порусія (Персія), Оріана (Іран), Сурія (Сирія) тощо. Навіть, Єрусалим колись іменувався Русасалем (Русів постій). А єгипетські фараони "вкрали" титул сколотських-скіфських володарів – хараонів. Чи не на кожній сторінці рецензованих книг надибуємо на короткі авторські коментарі до назв, дат, імен, прізвищ. Скажімо, прозаїк звертає увагу на те, що слід писати не "слов'яни" чи "слов'янські", а "слав'яни", бо назва походить від арійсько-руської богині перемоги Слави, звідси й "православ'я". Насамкінець хочу сказати, що В. Стус, не повторюючи нікого, вимережив власну манеру письма. І розкошує в притаманному тільки йому художньому світі. І вже можна сказати, відбувся як письменник. Може, це і є пора зрілості? Втім, почекаємо його нових творів.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України.

Побачила світ п'ята книжка прози Віктора Стуса (не плутати з Василем Стусом, тепер уже поетом-класиком, політв'язнем радянських таборів; у цих іменах плутаються частенько не тільки учні). Це той Стус, який чимало років успішно трудився на журналістській ниві, має звання заслуженого журналіста України та АР Крим. А нещодавно став членом Національної спілки письменників України, бо за три роки опублікував — аж завидки беруть! — стільки книжок! Я все прочитав і можу твердити: він — ще й успішний прозаїк. З журналістики, знаємо, вийшов чи не кожен письменник, і В. Стус, як бачимо, не виняток.

"Повернення з іносвіту" — така назва рецензованої книжки, заголовок взятий в однієї з повістей. Це не просто данина моді. Це намагання художнім словом показати нам довколишній світ, який інший, ніж, скажімо, на екрані телевізора чи в уяві багатьох людей. І справді, всі чотири розділи мовби осяяні одним гаслом-ідеєю: cьогоднішнє життя випливає з минулого, а завтрашнє — з нинішнього. Помилки, допущені нашими пращурами, якраз і впливають на долю сучасної України і кожного з нас. А помилки, які робили ми, віддзеркалюються на наших дітях, онуках і правнуках. Важко сказати, чого у книжці більше — письменницької творчої фантазії чи надзвичайно тонкого відчуття життєвих реалій. Навіть сюжети повістей-феєрій з третього розділу "На межі непізнаного" неможливо відірвати від контексту часу, його хвилювань, надій і змарнованих можливостей. А втім, "пройдемося" по кожному розділу, оскільки тираж видання мізерний і навряд чи доскочить воно бодай до районних і міських бібліотек.

Як уже було мовлено, книжка складається з чотирьох розділів, куди ввійшли повісті, оповідання, новели. Вони своєю чергою структуровані в двох частинах: "Отак ми й живемо. Оповідки про сучасну Україну", "А так жили наші пращури". Вони творять нерозривний сплав: і там, і там постає драматизм і біль минулої і теперішньої України. Належачи до тих старомодних читачів, які все читають від початку до кінця (а не навпаки), я розпочав з першої частини і був вражений її першим розділом "Тарас серед нас". До 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка". Всього три оповідання увійшли до цього розділу, але які блискучі думки і оцінки українського суспільного життя, підкріплені уривками з поезій нашого Пророка! Сюжети, ці картинки з натури, вихоплені автором з невеселої дійсності, говорять нам про те, що пече і тривожить його душу.

В оповіданнях змальовані, здавалося б, найбанальніші, одначе й симптоматичні ситуації, коли загальний стан справ у державі, де, схоже, ніхто ні за що не відповідає, де брехня й найвідвертіше шулерство стали нормою у спілкуванні чиновників з людністю, породжує всіляких авантюрників типу мера одного приморського міста Болванова (промовисте прізвище!) з оповідання "Ранок на майдані" та зухвалого афериста Травкіна, "володаря з десятка вапнякових кар'єрів" (оповідання "Потолочена трава-мурава"). Радує в цих та й в інших оповіданнях живий, лукавий гумор, як правило, добрий, задьористий, коли йдеться про світлі барви в житті. Одначе так звані негативні образи автор виписує, вдаючись до сатири і гротеску, із фейлетонною дошкульністю і дотепністю. От, скажімо, мер міста, угледівши під вікнами свого кабінету мітинг, викликає міліцію: "Це Болванов! — гаркнув у трубку. — Та не болван, а Болванов, голова міськадміністрації, дурню!..". Або портретні штрихи губернатора області Бур'яненка: "…тлустий чоловічок з коротко підстриженою головою і банькатими очима. З кожним словом його повні губи округлювалися, мов у коропа".

У повістях з розділу "На межі непізнаного" В. Стус продемонстрував вигадливу, багату на різні стилістичні плани оповідь. Є тут маленький "детектив", закручений на появі НЛО — трьох сріблястих "тарілок". На них прилетіли місіонери космічної коаліції планетарних цивілізацій і хочуть допомогти оповідачеві відшукати таємничі сувої Хронік Акаші, в яких уся інформація про кожного з нас ("Тарілки" під балконом"); є колоритна, витримана історія про святого Стефана Сурозького, коли він 6724 року від сотворіння світу або 795 року від Різдва Христового, будучи вже за межею вічності, врапт з'являється в храмі, щоб покарати руського князя Бравліна і його військо, що грабувало міста, особливо багаті християнські храми і врешті-решт добралося до Сурожа, нинішнього Судака ("Привид у храмі"). Ця повість, зазначимо, з того художнього "материка" В. Стуса, який він наполегливо і старанно відкриває, власне, уже відкрив в історичних романах "Помста атлантів. Стріла мудреця", "Арійський Спас", повісті "Цариця Амага — донька мага". Той "материк" — наша прадавня історія ще дохристиянської пори. "Привид у храмі", як на мене, найгармонічніший твір з цього "серіалу", до того ж спроектований на минувшину Криму.

Повість-фентезі "Повернення з іносвіту" правомірно було б назвати і повістю-утопією, оскільки в ній оповідь про інший світ — світ любові, правди і совісті. Якраз про те, чого ми, на превеликий жаль і сором, сьогодні не маємо "на нашій не своїй землі". І зло, зроблене нами, нинішніми, це вже наша часточка в портрет сучасної історії, наголошує автор. Яким буде портрет — чистим, гідним поваги чи брудним? Питання нериторичне. Воно потребує відповіді. А взагалі-то назва повісті, винесена в заголовок книги, таїть у собі символ національного буття українців. Ми споконвіку мріємо жити краще, та, як мовив колись незабутній Остап Вишня в гуморесці "Чухраїнці", щось нам постійно заважає…

У цьому контексті прикметні своїм соціально-моральним пафосом повісті та оповідання з другої частини книжки "А так жили наші пращури", розділ з більш ніж промовистою назвою: "Совість і булава. Оповідки про минувшину України". Повість "Запізніле прозріння", до речі, з названого розділу публікувалась на сторінках "Кримської світлиці". Позбавлені гострої фабульності, сюжети цих оповідок вбирають цілком реальні історичні події, психологічно майстерно виписані, тобто автор малює море пристрастей людських і в Ю. Хмельниченка, і в гетьмана-зрадника І. Брюховецького, і Д. Многогрішного, і, зрештою, в І. Мазепи, символу незалежності України. Проте акцентує прозаїк неодноразово: без народу не буває перемог. І це мають зарубати на носі нинішні владоможці. Іще: до булави треба мудрої голови і… совісті, а не крові і розбрату.

Про новели і оповідання з розділу "Каверзи долі" — найцікавіші, найпроникливіші — скажу нелукаво: це глибока і талановита проза, населена живими образами, правдивими характерами. Скільки ж бо написано про високе почуття — любов, а коли читаєш новелу "Тернове кохання", дух перехоплює! Ніжними, чутливими постають колись закохані жонатий Сергій і заміжня Романа. Прозаїк зовсім не форсує в цій та й в інших новелах ті зміни, що відбуваються з героями. Він не прихильник разючих ефектів, тому ретельно досліджує найменші душевні зрушення. Захоплює степова стихія, на тлі якої пошуки людиною рівноваги душі в негармонійному світі. Не дивно, що саме такі твори з'явилися з-під пера автора-степовика.

А загалом сюжети і мотиви творчості В. Стуса можна пояснити дуже просто: він є сином свого народу, — хай це пафосні слова, — і свого життя без нього не мислить. Хоча письменник уже чимало років мешкає і трудиться в Криму, серце його завжди там, де народився і виріс, у степах на Запоріжжі.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України.

Письменник Віктор Стус – заслужений журналіст України й Автономної Республіки Крим, добре знаний не один десяток років читачам багатьох районних, обласних і всеукраїнських видань. А ось в художню прозу він увірвався кілька років тому несподіваним, яскравим метеоритом з розмаїтими творчими гранями. Фабули його творів беруть початок від часів Великої Скіфії, – з її магією міфів і чудодійних вірувань, – до наших днів. А ці наші часи також бурхливі своїми подіями, боротьбою, пристрастями: негативним персонажам протистоять винахідливі, цікаві, благородні герої. І від сторінок цих творів важко відірватись, не дочитавши до кінця… А ще ж мандри в "іносвіт" з фантастичним, на грані реальності, переселенням душ, події з вічно загадковими НЛО…

Я зустрівся вперше з Віктором Стусом у серпні минулого року на Всеукраїнському фестивалі української книги в Феодосії. Його книжки, представлені на конкурс, а їх було три, приваблювали ґрунтовністю, ошатністю видання, самобутністю занурення у давній міфологічний світ наших предків, цікавими cюжетами. Це, насамперед, два історичні романи – "Помста атлантів. Стріла для мудреця" (2012) і "Арійський Спас" (2013), а також книжка повістей, оповідань і новел "Повернення з іносвіту" (2013). Вони відразу привернули увагу на фестивалі і, за результатами конкурсу, Віктор Стус був визнаний лауреатом у номінації "Проза".

У романі "Помста атлантів. Стріла для мудреця" йдеться про сколота-слов'янина, сина скіфського князя, – Онохарка, який згодом став визначним філософом античного світу – Анахарсісом. Це йому в 588 року до н. е. народне віче доручило очолити так зване Велике скіфське посольство до Еллади та інших середземноморських країн. Він дивував тамтешніх мешканців не тільки винятковою освіченістю, мудрістю та скромністю, а й фізичною досконалістю – неодноразово ставав переможцем тодішніх Олімпійських ігор. І найголовніше – на особистому прикладі переконував, що можна в повсякденні обходитися без рабів. Бо рабство, за його віруванням, то шлях в нікуди, до занепаду та деградації. Він повчав, як описав автор: закону підкоряйся, шануй батька-матір, богів поважай, друзям допомагай, дій так, щоб потім не розкаюватися; нікому не заздри, багатства здобувай праведно, язик, черево та хіть приборкуй тощо. Його настанови дуже перегукуються з тими цінностями, які ми нині називаємо загальнолюдськими. Саме такою мудрістю та моральною силою він протягом майже сорока років сприяв демократичним перетворенням у Греції-Гориції та на інших землях.

Минулого року автор за цей роман отримав Всеукраїнську літературну премію імені Степана Руданського.

Другий історичний роман Віктора Стуса "Арійський Спас" є своєрідним продовженням художнього літопису життя наших далеких предків, їхньої боротьби за збереження своїх родів, звичаїв, віри предків, а також проти рабства, як найогиднішого явища на Землі. Події роману відбуваються в III – IV ст. н. е. на теренах тодішньої величезної держави Русі-Арійстану, до якого входили й землі сьогоднішньої України. Автор пише у своїй передмові: "Книга не випадково названа "Арійський Спас". Саме так у четвертому столітті нашої ери називали князя Буса Білояра, Божа, володаря Арійстану, якого ще йменували Слав'янським Спасом. Його доля в дечому нагадує біблійний життєпис Ісуса Христа…

Буса, разом з сімдесятьма синами, братами та воєводами, в 368 році полонили та розіп'яли готи. Тоді, фактично, Русь була обезглавлена. Сподіваючись захопити слав'янські землі, готи спровокували навалу гунів, які лавиною прокотилися Європою. Згадаймо походи Аттіли. А тієї навали могло не бути, як і пізнішого вторгнення татаро-монголів, якби не сталося оте нещастя. Бо то ланки одного історичного ланцюга, пов'язаного зі зміною вірувань".

В романі своєрідно відтворено історичні події тих часів, починаючи з Бусового батька – великого князя Арійстану-Русі Дажин-яра. Тут і військові походи, і любов до дружини Миліди, і складні стосунки з юною красунею Навною, донькою берендейського князя Вольги. Вона, безмірно закохана в Дажин-яра, з допомогою чаклунки пробуджує в ньому невгамовну пристрасть до себе. Та стати його дружиною їй не вдалося. І Навна, щоб помститись, виходить заміж за чорного князя Моріяра – страшенно багатого, властолюбного і підступного. Це він кидав гунів на руськоланські застави. Проте, свого сина Навна народила від… Дажин-яра. Законна ж дружина Миліда дала життя Бусу – майбутньому арійському Спасу.

Життя великого князя Буса не менш багате на пригоди і всілякі дива. Але насамкінець воно невимовно трагічніше. За версією автора, перед розп'яттям Буса, вождь готів Амал Венд обіцяв йому помилування, але за умови, що той зречеться титулу Спасителя Славії-Русі, похреститься і служитиме вірно Ісусу Христу. Бус відмовився. За те й загинув.

Роман пронизаний великою повагою до самобутньої культури і вірувань наших предків, їхньої мужності та життєвої сили.

А тепер щодо книги "Повернення з іносвіту" (2013). Якщо часова відстань між подіями в "Помсті атлантів" і "Арійському Спасі" більше восьми століть, то від останнього вона вдвічі довша. Та не можна не помітити, прочитавши їх, що і в прадавнину, і нині благородні персонажі, зображені автором, дбали про рід, Вітчизну, мудрість, були відважними, щиро любили тоді, коли негідники будь-якими засобами збагачувались, рвались до влади – підступно і безбожно.

Звернемось до циклу оповідок про Україну сучасну. Зокрема, до розділу першого – "Тарас серед нас"… В оповіданні "Ранок на майдані" губернатор приморського міста бачить натовп на площі біля своєї адміністрації. І, щоб уникнути зустрічі з людьми, заїхав з "чорного" ходу. Вже в кабінеті, перед вікном, на білборді побачив свій портрет, а поряд – список власних маєтків, дач біля моря; згадується квартира сина в Лондоні… А під державними орденами на своїх грудях він з жахом прочитав: "І на оновленій землі врага не буде, супостата! Тарас Шевченко". Далі не буду пояснювати. Все і так зрозуміло – корупціонери й досі страшенно бояться правди Великого Кобзаря…

І цій книжці повістей, оповідань і новел не лише яскраво змальована сучасність з багатьма її проблемами, але й наша героїчна та суперечлива козацька історія (Розділ ІV. "Совість і булава"). Повість "Клейноди у спадок" починається з тих тривожних хвилин, коли гетьман Богдан Хмельницький, помираючи, наказав: "Вручіть гетьманську булаву моєму синові Юрасю". І з того почалися міжусобиці, руїна та втрата незалежності України. А остання повість цього розділу "Запізніле прозріння" завершується роздумом про Івана Мазепу, який під Полтавою забув, що "без народу не буває перемог" і програв битву. То було остаточне підкорення України самодержавною Росією, яке продовжувалося майже триста літ.

Наостанок слід зазначити, що історичні твори Віктора Стуса, які розповідають про звитяги і поразки наших далеких пращурів, пробуджують в нинішніх українцях почуття патріотизму, любові до рідної Вітчизни і прагнення до свободи, яка завжди дорожча будь-яких скарбів. Минули тисячоліття – вистояли наші предки. Вистоїмо й ми, здолаємо усі перешкоди на шляху до вільного життя на рідній землі.

Станіслав ШЕВЧЕНКО,
поет, член Національної спілки письменників України.
м. Київ
"Українська літературна газета", №6 (116) 28 березня 2014 року

Прочитано і в задумі відкладено ще один роман Віктора Стуса… Знову в полоні радісного зачудування мистецькою силою того, що волею автора діялось перед твоїми очима. Знову, бо мені вже доводилося рецензувати давніші його історичні романи – "Помста атлантів. Стріла для мудреця" (2012) та "Арійський Спас" (2013). Схоже на те, що цей жанр стає для нього улюбленим.

Донедавна ми знали його як творця "малоформатної" прози – оповідання, новели, байки. Хоча написав він за обсягом не так уже й мало – за три роки шість книг! У 2011-му опублікував першу збірку прозових та поетичних творів під загальною назвою "Пісня амазонки", куди увійшла й історична повість "Цариця Амага – донька мага". А ще була збірка повістей, оповідань та новел "Повернення з іносвіту" (2013), у тім числі й історичних, що охоплюють період від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи включно.

Не так легко ризикувати, змінюючи жанр: а раптом ті зміни обернуться творчою поразкою? В. Стус ризикнув, успішно випробувавши себе іншим жанром, іншими принципами організації матеріалу і повістування. І, схоже, цей перехід у новий для нього різновид прози – роман – минув безболісно. Збереглася вироблена ним в отих малих формах стильова манера (лукава простота оповіді, соковито виписані життєві подробиці, живий народний гумор тощо), оптимістична віра в добро і в те, що люди врешті-решт схаменуться, згадають заповіді Божі і почнуть жити справді по-людському.

В чому сила, в чому, сказати б, вдалість тепер уже пригодницького роману В. Стуса "Зловити характерника"? По-перше, цей твір захоплює своєю незвичайністю, новизною і теми, і художніх прийомів, оскільки побудований не за стандартним зразком класичного роману. По-друге, потрібна була і сміливість, і певність у собі, і, зрештою, творча зухвалість прозаїка, щоб показати знайому усім нам дійсність з усією правдивістю, показати не надумані чи вимучені уявою гіркі реалії нашого сьогодення, а таки справжні, життєві та хвилюючі.

Кожний літературний жанр, як відомо, має свої "паспортні дані", суто умовні риси й ознаки. Має їх і пригодницький твір – повість чи роман: чіткий поділ персонажів на негативних і позитивних, щаслива розв'язка – кінцева перемога доброго начала над злом. Одначе роман В. Стуса тільки якоюсь мірою вкладається в цю шаблонну схему. Автор спробував її оновити, роблячи наголос не на надзвичайних ситуаціях і конфліктах, як це властиво пригодницькому творові, а на соціальних і морально-етичних проблемах. Він зумів написати роман, який не тільки розважає, але й дає дуже багато для пізнання соціуму, в якому живуть і діють герої. І головне – для пізнання душі української людини, що потрапила в надзвичайні умови.

В житті центральної фігури роману Остапа Метелиці, запорозького козака-характерника з унікальними здібностями, які отримав від давньослов'янських волхвів-укрів на острові Хортиця, чимало незвичайних пригод, які він дивом і надлюдськими зусиллями долає в обороні справедливості та гідності супроти сил зла. Персонажі твору діють у двох часових вимірах – в другій половині 17-го століття (під час походу на Кафу Війська Запорозького Низового на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком) і в наші непевні часи, коли бал правлять продажність, корупція, брехня, зрада й найогидніше – зрощення влади і силових структур з криміналітетом. Чи ж варто дивуватися, що мужні, чесні, віддані своїй Батьківщині Остап і Оксана, зазнавши усіх цих принад на теренах Криму, Запоріжжя та Полтавщини, де відбуваються події в романі, опиняються на гарячому київському Євромайдані? Там укупі з іншими протестувальниками вони відстоюють свободу від різної масті політичних маніпуляторів та махінаторів і виходять переможцями з численних небезпек, які за велінням долі та автора підстерігають їх на кожному кроці – як це й має відбуватися за законами пригодницького жанру.

Сюжет роману, нескладний і переважно психологічний, розгортається так, що його залюбки читатимуть і дорослі, і допитлива молодь. Інтригу "підігрівають" виняткові, часом трагічні ситуації, динаміка розповіді, глибокий ліризм місцями із сентиментальним присмаком (історія кохання Оксани й Остапа), короткі й відточені фрази в п'яти розділах, двох епілогах і стислій авторській післямові. Ключові думки кожної частини підсилюють епіграфи з сучасних українських поетів. Та основна інтрига в тому, як персонажі з однаковими іменами перекочовують із давнини в сучасність і навпаки. Для цього прозаїк художньо використовує суперечливе і в наші дні явище реінкарнації (перевтілення душ). І дивина – за триста років психологія цих перевтілених душ ні на йоту не змінилася. Андрій Приймак як був запроданцем, підісланим Москвою до Війська Запорозького, так ним і залишився, перевтілившись в офіцера Військово-Морських Сил України. Власне, конфлікт між ним, зрадником, і характерником Остапом не лише через кохання до юної Оксани, цієї відважної чарівної красуні, вірної народним звичаям і традиціям, а й передовсім через світогляд та морально-етичні принципи – словом, через різне розуміння свого призначення на землі.

Ключовою є ще одна думка, заакцентована автором. Він переконує, що, відцуравшись від рідної мови, історії та культури, людина збивається на манівці, перестає бути вільною. Чого вартий такий епізод. Закохавшись в Андрія, інша героїня роману Катерина всупереч народній моралі віддалася йому до весілля. Та коли згодом пізнала справжнє нутро цього московського агента, "затулила обличчя руками й розридалася. Трохи заспокоївшись, схлипуючи, мовила: "Я й себе побачила. І Андрія. Тільки тоді я була мудрішою. Тоді слово матері було для мене законом. Я не могла ослухатися неньки. Тепер же ми – самі собі закони. Без віри, без звичаїв, без сумління… Забули, занедбали, зрадили, забрехалися, як наші політики… Від того й страждаємо. Як хочеться повернутися на триста років назад і почати все спочатку". На противагу їй Оксану й Остапа на злюб благословила мати. Скажете, дрібниця? Такі деталі в художньому творі на вагу золота.

На рівних правах співіснують в романі вільна письменницька фантазія і чітка документальність (оповідь про похід Івана Сірка на Кафу та розправу за його наказом над визволеними із ординської неволі українцями, які прагли повернутися до Криму) чи епілог про події на Євромайдані в Києві, де зустрічаємося з головними дійовими особами – Остапом і Андрієм. Майстерно відтворені події на Євромайдані органічно вписуються в художню тканину твору і запам'ятовуються як бурхливий і хвилюючий протест людей, знедолених і обдурених, проти існуючого ладу. Саме на Євромайдані мов би зав'язалися в тугий драматичний вузол сюжетні перипетії, дійшовши свого логічного завершення: носії зла – корумпована влада та її прихвостень Андрій Приймак покарані. А одружені Оксана й Остап виховують двійко синів-орлів. У підтексті, як, власне, і в усій тканині роману – це борня між людяністю й бездушшям, любов'ю й ненавистю, правдою і кривдою, волею і рабством. І все це на історичному тлі – минувшини й сьогодення України. Саме тому, на мій погляд, епіграфом до всього роману могли б стати невмирущі слова нашого Пророка Тараса Шевченка: "І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі".

До речі, поєднання минулого і сучасного – не дивина у творах В. Стуса, а одна із стабільних їхніх ознак. Навіщо автору такий симбіоз? Думається, для того, щоб сказати про речі серйозні й важливі, вкласти в них філософський заряд. Зрештою, це діалектика життя і діалектика художнього мислення самого автора. Тому то він тематично перекидає місток від сучасної України у її давнину, ніби кажучи: дивіться, як ми живемо та грішимо. Тим самим нагадує істину: сьогодення витікає з минулого, а завтрашнє – з нинішнього. Хіба не впливають колись допущені помилки і зараз на долю України і кожного з нас? А помилки, які робимо ми, звичайно ж, відіб'ються на наших дітях, онуках і правнуках.

У літературній біографії В. Стуса новий роман – це твір, яким він відкрився читачеві в іншій художній іпостасі. І віриться, що автор продовжить захоплюючу оповідь про характерника. Бо його не зловили й ніколи не зловлять. Цікаво все-таки, як почуваються він і решта героїв роману сьогодні, після Євромайдану? Чи багато чого змінилося навколо них і в них самих? Адже життя постійно обертається несподіваними гранями, історія не є щось закінчене і таїть у собі нові теми, незвідані образи не для одного роману.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України.
Журнал "Київ", №9-10 за 2014 рік

Сьогодні, коли Віктор Стус чимало вже написав, — а це сім книг прози, здебільше історичної, — можемо говорити про цілісність і своєрідність художнього світу письменника, про ідейно-естетичне зерно, "засіяне" однаковою мірою і в "мандрівках по віках", і в творах, звернених до сьогодення. Є у нього свій "материк", який він як дослідник пракультури часів язичництва і раннього християнства наполегливо обживає (романи "Арійський спас" та "Помста атлантів. Стріла для мудреця, повісті "Цариця Амага – донька мага", "Привид у храмі", низка оповідань).

Чому саме прадавні часи привертають його увагу, прозаїк сам недвозначно висловився в передмові до рецензованої книги: "Заглиблення в минулі тисячоліття – це якомога більше дізнатися про наших пращурів, відшукати коріння, з якого виросло дерево слов'янського і, зокрема, українського родоводу. Для сучасників це так важливо". І в іншому місці: "Адже патріотизм зачинається на знаннях міфології, історії, мови та культури власного народу".

В новій, сьомій за числом, книзі "Таємниця Берегині" Віктор Стус "занурюється" в дедалі глибші, ніж у попередніх книгах, пласти нашої історії. Дев'яте тисячоліття до нової ери на теренах сучасного Криму та Причорномор'я… Післяльодовиковий та наступні за ним періоди… Як тоді жили наші предки, чим займалися, про що мріяли? Про це нова книга художніх творів. У ній, – власне, однойменна повість з розлогою передмовою автора і десять оповідань, представлених як "Давні орійські оповіді про наших пращурів".

Як було насправді у ту далеку епоху, ніхто, звісно, достеменно сказати не може. Тож, напруживши уяву і взявши на підмогу дослідження вчених, міфи, легенди, автор створив досить колоритні мистецькі образи, надавши їм рис, що притаманні й нинішньому поколінню українців. Іншими словами, мають багато спільного з нами, грішними. Для чого такий прийом? А для того, щоб нагадати: саме ми, українці та інші слов'янські народи, – нащадки прадавніх оріїв-аріїв, які створили цей світ, залишивши нам у спадок чародійні свята: Різдво, Водосвяття, Масляну, Великдень, Купала, Ярила, а також обрядові пісні – колядки, щедрівки, гаївки, веснянки тощо. Вони пережили тисячоліття і примандрували до нас, переживуть іще не одну епоху.

Попри жанрову різноманітність, книжка складає органічну тематичну єдність, приваблює глибиною і мудрістю народних традицій, фольклору, в яких образно передається, як жили, трудились, мріяли, кохали, надіялися, вірили в богів Вирію наші пращури. Одначе повість і оповідання не брали б за живе, не мали б такої художньої виразності, якби автор тільки оперував притчами, легендами, переказами, повір'ями, звичаями, як небаченими прикрасами. Він послуговується ними для розкриття характерів, окреслення думки. Вони, зрештою, допомагають почути і відчути час, у потоці якого живуть герої. Скажімо, оповідання "Трунок кохання" сприймається як притча про юних Світозара та Радославу, яких ще змалку батьки називали женихом і нареченою. Здавалося, ніщо не могло перешкодити їхньому злюбу. Та випадок розсварив закоханих. Замирила їх багатодітна Орися, щаслива в шлюбі, влаштувавши свято народин Колодія, бога одруження і людської злагоди.

Решта оповідань теж мають чітко виражені притчові ознаки, у них вчинки людей нагадують алегорії. Ці оповіді подаються не як звичайні перекази, а як художні твори з головними героями, характерами, діалогами, щоб їх можна було використати для інсценування, екранізації, якщо когось вони зацікавлять. Адже в основі давніх оповідок — загальнолюдські цінності: доброта, милосердя, любов, світло, правда і справедливість. На противагу сучасним "бойовикам", де ллється кров і культивується жорстокість, цинізм, брехня. Можна тільки уявити, як засвітилися б усіма барвами на сцені чи на екрані оповіді "Донька Білобога і донька Чорнобога", "У храмі Макоші", "Поля – Тополя". Оригінальна за своїм вирішенням і новела "Біла лілея". Тут відомий співаний-переспіваний сюжет про русалок глибоко і справді поетично переосмислений. Образна палітра Віктора Стуса, може, дещо скупувата на тропи, зате кожне слово, кожен рядок в його текстах вивірені, продумані, "оздоблені" народнопоетичними образами, як, приміром, в цьому уривку: "І диво! Тільки Ростислав закінчив свою молитву — біла лілея стала дівчиною Всеславою. Ті ж великі сині очі, ті ж тонкі бровенята, та ж товста руса коса!".

Повість "Таємниця Берегині", самобутня і свіжа, особливо яскраво засвідчила: Віктор Стус рішуче відступає від узвичаєних літературних канонів, прагне самотужки "орати цілину", дошукуючись істини і для нас, читачів, і для себе. До того ж майстерності йому не позичати. Щоб нам було легше перенестися у ті далекі-предалекі часи кам'яного віку (то був період матріархату), автор змальовує події від першої особи, безпосередньої їхньої учасниці — Берегині як іпостасі орійсько-слов'янської богині життя, родючості, добра та достатку. Саме така форма оповіді видалася йому зручною, оскільки, за легендами, тоді "всевидящим оком" були жінки, навіть дівчата обирали собі мужів, і, певна річ, жіночий погляд на тогочасні події більш доцільний. Та й хіба лиш у тому річ? Головне, що прозаїк спростовує, художньо розвінчує міф, нібито слов'яни тих часів були примітивні, недорозвинені. Хіба орії-арії, які навчилися випікати хліб, винайшли абетку, лічбу, віз, колесо, плуг, будували хати, одомашнювали тварин, — не геніальні? Цим самим вони, без перебільшення, заклали основи світогляду й розвитку всієї земної цивілізації. Пригадується вірш на цю тему "Перший" Василя Симоненка, що починається строфою:

"Першим був не Господь
і не геній,
першим був —
простий чоловік.
Він ходив
по землі зеленій
і між іншим
хлібину спік".

Як на мене, повість "Таємниця Берегині" — найгармонійніший твір Віктора Стуса з його "серіалу", зверненого до минувшини України. Що особливо приваблює у повісті, так це вміння прозаїка створити, придумати незвичайні, деколи навіть казкові ситуації. Справді, авторська вигадливість, багата на різноманітні стилістичні плани, просто невичерпна. Ось, наприклад, початок повісті: "І я, Берегиня, якій віче довірило очолити раду старійшин стійбища Святої гори, мала показати сусідам усе найкраще, чого домігся мій рід. Хотілося здивувати одновірців-орійців… А правила в тому стійбищі не хто-небудь, а Бережа. Саме вона давним-давно відібрала в мене коханого Родислава, взявши його за чоловіка. І він не мав права суперечити волі жінки".

Як уже сказано, Віктор Стус продемонстрував у повісті вигадливу оповідь, не позбавлену гострої фабульності, ба, навіть дефективності. Інтригу "підігріває" вже сама назва твору. Зоряна, вона ж Берегиня, закохується в набагато молодшого за себе Яруна, сина загиблого Родислава, народжує він нього сина. Ніхто не відає про цю таємницю. Є тут психологічно витончений любовний трикутник: Мирослава — Владко — Ярун; є колоритні описи, як люди з печер переселялись у перші зведені хатини, як "народились" колесо та віз тощо. Природа повсякчас "акомпанує" настроям людей, і відкривається вона красою тим, у чиїх душах добро, любов і злагода. А взагалі-то, у творах талановитого прозаїка людина й земля, світ людини й природи невіддільні, живуть у повній гармонії.

Окрім того, з неабиякою психологічною достовірністю він уміє змалювати море пристрастей людських. Всі вони, старші й молодші, наші пращури, після буденних житейських драм мирились, ідучи назустріч одне одному, і завжди гору брало добро. Навіть якщо герої переступали межу моральності, коїли гріх, то робили це здебільше в ім'я добра. До кінця днів своїх Берегиня приречена була спокутувати свій гріх — злюб з Яруном, але ж заради того, щоб за велінням Дажбога (верховного бога аріїв) народити Спаса, Божого намісника на Землі. Тож добро і зло — не такі вже однозначні моральні категорії, надто переплелися вони у житті. Крізь важкі духовні випробування, що обпалюють душу, пройшла Берегиня. Пережиті "ходіння по муках" не зламали її, а наповнили найвищим змістом — служити людям, проявити себе як особистість.

Бути першоосвоювачем, не маючи зразків перед собою, погодьтесь, непросто. Віктор Стус уперто торує свою дорогу, прагнучи по-новому осмислити, а відтак заповнити "білі плями" на сторінках нашої прадавньої історії, щоб далеке стало близьким. Підтвердженням цього є рецензована книжка.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України.

Схоже на те, що повість остаточно стала улюбленим жанром прозаїка Віктора Стуса. Власне, він і починався як повістяр, опублікувавши чотири роки тому першу збірку прозових і поетичних творів під загальною назвою "Пісня Амазонки", куди увійшла й історична повість "Цариця Амага — донька мага". Нині в його "послужному списку", окрім трьох романів, багатьох оповідань, аж дев'ять повістей. Ті з читачів, хто встиг освоїтися у витвореному Стусом художньому світі, напевне, запримітили для себе тематику його прози, сталі її ознаки. Це, кажучи словами самого письменника, "мандрівки по віках", зокрема, в часи язичництва і раннього християнства. Для того, щоб знати минувшину свого роду — народу, дбати про рідну мову і культуру.

Про сталі ознаки художнього світу В. Стуса мені доводилось писати в рецензіях на його романи, на повісті "Повернення з іносвіту", "Таємниця Берегині". Йтиметься тут про свіжу, щойно видану окремою книгою повість "Судний день на Покрову". Вона висвітлює одну з наскрізних тем цього дивовижно працьовитого і талановитого прозаїка — пошук відповідей на непрості запитання: хто ми, звідки родом, якого кореня…

Кожне поселення, кожен закуток нашого краю має свою неповторну історію, деколи настільки багату на легенди, факти, події, персоналії, що диву даєшся. Вони, безперечно, цікаві для всіх, хто дорожить давниною своєї малої і великої Батьківщини. Саме про це повість "Судний день на Покрову". У ній відображені не такі вже й далекі в часі події, що розгорталися 1673 року на теренах сучасного Покровського району Дніпропетровщини. Як свідчить легенда й уява автора, вони, ці події, на південних землях України проходили на тлі кривавих битв і тогочасних суспільних процесів. Задавнені болі й трагедії…

Інтригує і сама назва повісті. За біблейською притчею, вислів "судний день" означає останній день існування світу, коли Бог судитиме людей. Одначе автор повісті послуговується іншим тлумаченням: прадавнє слово "су" значить "вода", а вона повсякчас була межею, перепоною, рубежем чогось чи комусь, — звідси і "судний день". Слово "су" збереглося в тюркських мовах. У нас утворювало низку слів: сусід, супокій, сумирний, судно, сутінки, суміжний, сума, сура, сурина тощо. А чому на Покрову? Битва, в якій військо кошового отамана Івана Сірка перемогло татарських загарбників, сталася 14 жовтня, на свято Покрови Пресвятої Богородиці, Оранти — захисниці Війська Запорозького Низового. Тому-то і селище назвали Покровським. Західну його частину нарекли Сірківкою, а східну — Головківкою, на честь Костянтина Головка, сподвижника кошового отамана.

Звісно, твір В. Стуса не зводиться до суто документальної схеми: для цього навряд чи варто було створювати повість — досить переповісти легенду та й усе. Прозаїк аналізує, докопуючись істини, події і факти, шукає сліди, місточки, броди, замулені й загублені, чи й науково доводить, що вони саме тут, а не в інших місцях, адже ніщо в світі безслідно не зникає, й вибудовує захоплюючий сюжет з яскравими, вражаючими колізіями, прагне виписати систему народних уявлень про своє минуле, тяжіє до змалювання таких ситуацій, які не назвеш стандартними. Звідси й неодновимірність характерів, і складність конфліктів, море пристрастей людських.

Перед читачем постають драматичні картини з життя українців другої половини XVII століття. На берегах річок Вовчої і Гайчуру живуть у дружньому сусідстві сім'ї запорожців, козаків і ногайців. Більшість козаків розуміли тюркську мову, а чимало ногайців — українську. Запрошували одне одного на свої свята. Так і познайомились Айдер та Ярина, коли на Івана Купала парубки і дівчата шукали чарівну квітку папороті. Та недовго панував мир в українських та ногайських поселеннях. Війни вмить все це обірвали. Чвари та міжусобиці між гетьманами в Україні не вщухали. Цим скористалися османці і кримські татари. Вони, наче зграї голодних вовків, виловлювали в селах живий "товар" — українців, щоб продати в рабство. Прості ногайці бунтують проти своїх беїв і прагнуть, зокрема Айдер, зарадити лихові. Як то кажуть, пани б'ються, а у звичайних людей чуби тріщать. Всі вони, ці звичайні люди, складно, очищаючись в горні особистих драм, ідуть назустріч одне одному, проймаючись радістю людської спільноти, тієї "тихої злагоди", коли гору в людині бере добро. Є в творі й це — жадання добра, віра в нього. Є велике, чисте кохання. Зі щемом у серці читаєш оцей, приміром, діалог між смертельно пораненим Айдером і Яриною: — Пам'ятаєш той судний день — день води на свято Купайла? Ми ще стрибнемо з тобою втретє через вогонь. Якщо не в цьому житті, то в наступному, моя добра джаним, моя гузель! Ти чуєш? — Чую, милий! Чую! Так і станеться! Буде у нашому краї свято! Сьогодні ж Покрова Пресвятої Богородиці. Вона укриє нас від лиха, — і затихла, ковтаючи рясні сльози.

Віру в доброту і злагоду людську у фіналі повісті акумулює пісня, що її стоголосо співають запорожці, — безсмертна "Ой на горі та женці жнуть". Вона була мов би нагадуванням, що українська душа теж безсмертна і на цій землі вічно жити нашим дітям, внукам, правнукам.

Вустами Айдера автор говорить про схожість доль українського і татарського народів: "Ми десятиліттями жили у злагоді з українцями як добрими сусідами. І, як на те буде воля Аллаха, то мирно житимемо і в прийдешні дні". Напрошується аналогія з твором іншого прозаїка — Валерія Тарасова, його оповіданням "Брати", в якому теж правдиво описано трагедію кримських татар. У самій назві оповідання прочитується основна думка: братні стосунки між цими двома народами.

Один з головних героїв повісті В. Стуса — знаменитий Іван Сірко, найславетніший кошовий Запорозької Січі, винятково героїчна постать у нашій історії, людина мислі і дії, яка хотіла блага рідному народові у такий складний час, коли, здавалося, вже й сліду не залишиться від цього упослідженого народу. Прозаїк, певна річ, проштудіював літопис Самійла Величка і так само, як літописець, засуджує гетьманів: вони дбали передовсім про особисте, ніж суспільне, до того ж амбіції ставили вище болей простих людей (точнісінько, як наші сьогоднішні "гетьмани"!). Не важко помітити, що Сіркові роздуми — це роздуми сучасної нам людини, і автор мав на те художнє право, бо ж пише для сучасного читача. Хіба ж не по-сьогоднішньому звучить оце судження кошового: "Та не забувайте: не ми розв'язали цю війну, а ваші ненаситні правителі. Це вони прагнуть розбагатіти на нашому горі. Але я певен, що їх покарає Творець. З нами — Пресвята Богородиця!".

Віктор Стус, варто зазначити, у своїх творах, зокрема й у рецензованій повісті, прискіпливо вимальовує кожен образ, уміє розкрити глибинні можливості, лексичні та етимологічні, живого слова, його багатства, його барви, воскрешає у пам'яті давно забуті слова, вислови, коментує їх безпосередньо в текстах. До названого вище ряду з лексемою "су" (вода) додамо дещицю інших: урус-шайтан — у перекладі з тюркської "руський чорт", так ординці називали Івана Сірка; мейдан — площа, місце, де даються знання — "ме", звідси й "месія", "меса", а також українське "майдан"; Озівське море — нині Азовське; слава — від дохристиянської богині перемоги Слави; ура — в українців, нащадків аріїв-сонцепоклонників, це віковічне слово означало: "Йдемо із Землі Ур до Сонця Ра!" тощо.

Яскраво передано в повісті тогочасні культуру, мову та побут, звичаї і звички мешканців українського і ногайського поселень. З цього усього, власне, й виростає отой особливий чар, якась особлива атмосфера оповіді, оповита таємничістю, як, скажімо, заключний акорд твору — трагічний і загадковий: смерть Айдера і поява в житті Ярини так несподівано Карпа. Хто він їй, оцій вбитій горем жінці? І це він, той очікуваний нею, з ким ділитиме до кінця днів своїх болі і радощі? Зрештою, важлива не пряма відповідь — важливі самі вже запитання, в яких людська трагедія.

Лишається додати суб'єктивне. Можна сперечатися щодо доцільності такого завершення повісті. Мені, як читачеві, приміром, було б цікаво побачити дальшу долю головних героїв — Ярини й Айдера. Хоча художньої логіки тут автором дотримано. Знаємо ж, у трагедії таїться цілюще джерело очищення. Читач нехай сам, шляхом великої роботи душі і роздумів, порине у глибини минулого, проникне у сутність багатьох життєвих проблем. А загалом рецензована книжка читається як розділ однієї чималої книги, яка ще пишеться. Тож почекаємо нових Стусових повістей.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України.

У рецензії на повість Віктора Стуса "Судний день на Покрову" ("Кримська світлиця", 14 серпня 2015 р.) автор цих рядків зауважив, що вона, його нова повість, читається як розділ чималої книги, яка ще пишеться. І як у воду дивився: щойно побачила світ десята за числом повість "Пастка" з позначкою, як і попередня, "Легенди рідного краю". Це — справді започаткована прозаїком серія повістей з промовистою назвою. Вже з перших кроків у прозі він, власне, прагне передовсім виписати систему народних уявлень про своє минуле, про свої задавнені болі й трагедії. Тому-то й не дивно, що дві останні за часом повісті поклали початок серії про історію рідного краю й України загалом.

Перш, ніж взятися за перо, прозаїк крихту до крихти збирав цінний фактичний матеріал, явивши справжнє публіцистичне дослідження, в якому йдеться про трагічні події воєнного лихоліття, що сталися у вересні 1943 року в невеличкому хуторі Червоному та його околицях на Запорожжі. Там у нерівному бою з фашистами полягло 287 (!) радянських піхотинців. Через недолугість, байдужість командирів до долі бійців. Воєначальників не насторожило те, що ворог без бою здав село Катеринівку, і вони наказують двом батальйонам податися далі, до хутора Червоного. Тож у тій пастці загинуло майже три сотні юнаків різних національностей.

У розлогій передмові до повісті автор якраз і вдається до історико-публіцистичного екскурсу у вже далекі дні, запрошує нас до роздумів про причини трагічної загибелі юнаків, акцентуючи увагу на тому, що це лише один із сили-силенної епізодів душогубної війни, коли загинули не сотні, а легіони безвинних людей. За їхню загибель ніхто не покараний. Це яскраво показано на прикладі бою за хутір Червоний. Одначе помилки минулого, наголошується в передмові, нічому не навчили нинішніх українських воєначальників. Чи не тому сталися страшні пастки-котли в Іловайську, Дебальцевому, збиті літаки, тисячі загиблих чи пропалих безвісти патріотів. І теж ніхто не тільки не покараний, а й продовжує возсідати у високих кабінетах. Неймовірно і незбагненно…

Та перейдімо до самої повісті. Як зізнається автор, його твір аж ніяк не документальний, а художній, в якому домінує творча уява. Спираючись на свідчення очевидців, колишніх мешканців хутора Червоного, на пошукові матеріали зі шкільного музею бойової слави, організованого в селі Трудове, прозаїк мистецькими засобами відтворив життя хутора в окупації, деталі того бою, де лягли кістьми два батальйони, опинившись у ворожій пастці.

Не боячись перебільшень, можу сказати: повість "Пастка" самобутня і свіжа, бо В. Стус рішуче відступає од узвичаєних літературних канонів, оре свою ниву, дошукуючись істини і для нас, читачів, і для себе, тримаючи у полоні уваги й інтриги. Адже за 70 років після закінчення убивчої війни скільки про неї переговорено, написано, знято фільмів, відображено в інших сферах мистецтва, що, здавалось, навряд чи кому випаде тут щось істотне додати, сказати нове. В. Стусу вдалося і додати, й сказати. Його чекало ще й таке випробування: не збитися на документальність, зберегти пульс, чи, як мовлять у народі, живчик художнього письма. З цією загрозою автор теж впорався.

Взяти хоча б персонажів повісті. Вони дихають непідробною справжністю з усіма їхніми плюсами й мінусами. Навіть такий монстр, як запроданець Гнат, занадто "пильний" комісар полку сприймаються все ж як живі люди. Тут, окрім внутрішніх соціально-моральних конфліктів, показано втрати, фізичні й моральні, спричинені не лише ворогом, а й своїми доморощеними носіями зла. А чого вартий образ діда Ягнички, цього скромного і чесного селянина! На терезах совісті зважує він кожен крок свій і своїх односельців. Ніякої пози, ані гротеску карикатури в його поведінці, він діє за приписами народної моралі, не прощає анінайменшого відступу від цих норм, відкидаючи поширену думку про те, що все забувається, списується за давністю. Велику духовну силу Ягнички відчувають хуторяни. Промовистий, приміром, оцей діалог двох дідів:

— Ну, чого ти там бубониш? — сердито перепинив його балачку дід Ходик, сумний і зосереджений. — І без твоїх мудрувань тоскно.
— Я і помовчав би, та душа кричить, — виправдовується дід Ягничка. — Якщо розібратися, то хлопців погубили чиясь безпечність, нехлюйство, безвідповідальність. Як на мене, я б тих командирів під трибунал віддав!
— Та про який трибунал ти лепечеш?! Хто розбиратиметься? Но-о! — смикнув віжки дід Ходик, спрямовуючи коня мимо багряної плями крові на обочині вулиці. — Все спишуть на війну, як на виправдання свого головотяпства…

В діалозі прочитується головна думка повісті. Власне, до неї підводить уже сама назва — "Пастка". До речі, образи Ягнички, Ходика і бідової Нінки, як на мене, найбільш переконливі і достовірні, по суті, живі портрети авторових земляків–запоріжчан. Вони, як і сам автор, стоять на позиціях етичного максималізму, не пробачають відхилень від народної моралі, дуже часто лишаються на самоті з власною совістю, яка є орієнтиром, еталоном для самооцінки і взаємин зі світом та іншими людьми. На самоті із совістю (а в тлумаченні прозаїка суб'єктивна совість невіддільна від громадянської) герої Стуса зважують свої проблеми і вчинки, як це роблять названі персонажі. Схожу лінію міркувань і мистецьких досліджень можна знайти в багатьох його повістях та й оповіданнях — хіба це не промовляє про їхню внутрішню спорідненість? Неозброєним оком видно таку спорідненість не лише тематичну, а й стильову в повістях "Судний день на Покрову" і "Пастка".

Прозаїк дійсно доклав чимало творчого запалу, щоб встановити природу діянь людських, осягнути, з чого зароджуються злети чи падіння особистості, балансуючи, ніби акробат, аби зберегти рівновагу у змалюванні як позитиву, так і негативу, коли йдеться про добрі або лихі вчинки хуторян. Тому-то віриш правдивості їхніх перенесених на папір характерів. Тільки б реальні прототипи не впізнавали себе, автор, як зазвичай це робиться, вивів їх під вигаданими прізвищами. Про це він пише у передньому слові: "…Прагнув відтворити художніми засобами те, як жили мешканці, чим клопоталися, про що мріяли. Більшість імен змінено, прізвища взагалі не називаються, щоб не викликати якісь нарікання чи пересуди".

Цілком природно, що в творах В. Стуса живе його рідне Запорожжя, та мала батьківщина, з якої, знаємо, починається велика Україна. Це особливо помітно в рецензованій книжці, де мальовничо і точно, з почуттям міри передано запорозький колорит: пейзаж, звичаї, мову, побут хуторян. У них найтісніший зв'язок з природою, яку можна лише відчути серцем: "Хутір, причаївшись у голім степу, готувався до ночівлі. Принишклий, насторожений, опустілий. Густа темінь, мов чорна хмара, наповзла зі сходу, клубилася в садках. Легкий вітерець шарудів шкарубким листям кукурудзи у городах. Поближче до хат і сараїв тьмяно полискували дорідні гарбузи. Наразі нічого не віщувало лиха. Стояла туга щільна тиша. Тільки цвіркуни, повилазивши зі схованок, починали свої вечірні трелі, притлумлюючи гупання гармат".

Повість сповнена й суто запорозького гумору, ліризму й епічності, через які просвічується зримо воєнна доба, нелегка і складна. А ще причаровує і захоплює мова. Лексичні знахідки зблискують чи не в кожному реченні. Які, скажімо, промовисті метафори ось тут: "Дві глибокі борозенки на її переніссі сердито зіштовхнулися і сховалися під білою хусткою з сірими горошинками". Або епітети і порівняння: "…Почувши ззаду деренчливий голос Гната, схожий на скрегіт жерсті"; "Інколи земля, мов нажахана мати, здригалася та ціпеніла. Як казали люди: наче в підземеллі чорти гицають". Йдеться, отже, про багату лексику. І про синоніміку теж, що освіжає і збагачує мову, приміром: "бухали гарматні постріли", "виплескувати наболіле", "пошкрьобав назад до своєї оселі" тощо.

Часто-густо текст переткано прислів'ями, що збереглися в пам'яті письменника ще з батьківського краю, як-от: і вродиться ж отаке — ні собі, ні людям; такий і рідну матір продасть; сорока на хвості вість принесла; як би цей сміх боком не вийшов — приклади можна продовжити. В. Стус уміє знайти таке рідковживане соковите слово, вплести його в текст так органічно, що навіть неспокушеному читачеві не треба зазирати у словник.

Коли я читав книжку "Пастка", мимоволі перед очима поставали картинки мого воєнного дитинства. Дитяча пам'ять, як відомо, особливо гостра. А йшов мені тоді, як гітлерівці поневолили наше село Луківку за Дніпром, шостий рік. Тож можу засвідчити слідом за автором повісті: так, було горе, кров і сльози. Закарбувалися в пам'яті мамині слова (батько був на фронті): "Наші повернуться, синку!". І повернулися. Одного теплого осіннього дня село здригнулося від снарядів, диміли хати, вкриті соломою, мати зі мною і двома сестричками заховалася в підвалі. Радянські воїни вибивали швабів із села. Вибили. А надвечір колоною йшли мимо вцілілих хат. Жінки вгощали їх, хто чим багатий: квіти, молоко, хліб… Нас, малих хлопчаків, вони весело брали на плечі і несли кількасот метрів. Видно, споминали своїх синів, дочок… Я і досі відчуваю тепло солдатського плеча, коли відтворюю в пам'яті той теплий осінній день…

Згадалось і нині, після прочитання цієї книжки, і ділюся враженнями. Але це враження тільки одного читача — мене. Можливо, у когось інша думка, інша оцінка. Для цього потрібно просто прочитати повість Віктора Стуса "Пастка".

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України, письменник, критик, літературознавець.

Рецепція (лат. receptio – сприйняття) – запозичення письменником ідей, мотивів, образів, сюжетів із творів інших письменників чи літератур із подальшим їх творчим осмисленням (трансформацією). Поняття стосується також поетики, тобто теоретичного осмислення нею об'єктивних властивостей художніх творів, літературного процесу, що передбачає взаємозв'язок творчості і сприймання разом із функціонуванням письменства у певному культурно-історичному періоді.

Триптих сучасного кримського українського письменника Віктора Стуса "Тарас серед нас" (2013 р.), до якого ввійшли оповідання "Ранок на майдані", "Гріх", "Потолочена трава-мурава", є своєрідним перенесенням описаних Тарасом Шевченком злободенних суспільних проблем позаминулого століття у сучасну часову площину. Соціально-викривальна тема оповідання "Ранок на майдані" – протистояння влади та громади – це опис теперішнього стану речей у політиці, який ще з часів Шевченка не зазнав суттєвих кардинальних змін.

Фоном оповіді є цитата Шевченка "Якби ви знали паничі, як люди плачуть живучи!", яка органічно вплітається в ідейний задум автора. Зав'язкою твору є опис автором ситуації, коли вранці "губернатор одного приморського міста Іван Іванович Болванов крізь лобове скло службового "Мерседеса" запримітив натовп на майдані перед вікнами своєї адміністрації". І це його збентежило, адже ті, у кого він на службі, "зіпсують настрій на весь день". Міщани ж зібралися, щоб їм, обділеним та обкраденим, що копійки рахують, пояснили "звідки у Болванова взявся чотириповерховий будинок? А маєток біля моря? А іномарки? Все це він придбав на зарплату?", на що почули відповідь начальника міськуправління міліції полковника Пенькова: "Це не ваше дєло! Разбєрьомся! Разойдітєсь по добру, по здорову!"
Усім жителям міста було відомо, що пріоритетом діяльності Болванова є власне збагачення за рахунок зловживань службовим становищем. Це як у саркастичних Шевченкових рядках:

А той, щедрий та розкішний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
та
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих…

Викривально-звинувачувальний мотив поеми "Сон" Віктор Стус майстерно трансформує в сюжетну канву оповідання через реальний опис губернаторського списку "усіх його надбань: маєтку, дачі біля моря, трьох іномарок і навіть квартира сина в Лондоні". Сюди слід додати також ще й подарований йому на день народження місцевим олігархом дорогий швейцарський годинник, "блиск золота та діамантів" якого для Болванова був своєрідним оберегом від прохань та нарікань простого народу.

Підсилювальним елементом негативної характеристики губернатора є його мова, яка свідчить про низький інтелектуально-культурний рівень керівника. Автор намагається донести думку читачам про те, що людина, яка не дотримується моральних цінностей, не має права займати державну посаду. Суржикова лайлива лексика Івана Івановича ілюструє уседозволеність, безкарність, неповагу до підлеглих: "– Прокуратура? Це Болванов! Чому перепитуєте? Ніяк не звикнете до моєї фамілії? Де прокурор?.. Нємєдлєнно до мене на ковьор! Щоб за п'ять хвилин він був тут, як штик!"; "– Це Болванов! – гаркнув у трубку. – Та не болван, а Болванов, голова міськадміністрації, дурню! Нємєдлєнно мене зв'яжи з начальником! Як немає? Виїхав на чрєзвичайноє проісшєствіє? Яке може бути ЧП, коли на площі, під моїми вікнами таке неподобство! Несанкціонований мітинг! Работать мєшаєт!". По-іншому він не спілкується. Так завжди і зі всіма. Фразу "Казли! Настоящіє казли!" він може адресувати і мітингувальникам, і правоохоронцям, і підлеглим.

Образ полковника міліції Пенькова в оповіданні – це ілюстрація невігластва деяких представників силових структур. Після хвилинного напруженого роздивляння разом із прокурором міста Сіряком білборда, на якому "золотаво вилискували у вранішньому промінні сонця букви: "І на оновленій землі врага не буде, супостата!" І підпис: "Тарас Шевченко", він авторитетно пообіцяв: "А отого Тараса Шевченка … ми знайдемо, і от наказанія він не відвертиться!"; "Ми зліпимо такий закон, що тому Шевченку мало не покажеться!". Люди розсміялися. Головний міліціонер був розгублений, він не міг зрозуміти причину веселого гоготу людей. Кумедну ситуацію йому розтлумачила присутня на мітингу інтелігентна бабуся: "Вона підійшла до Пенькова, чемно зазирнула йому у вічі і тихо мовила:
– Таки поезія Тараса Шевченка і досі вельми актуальна. Он скільки людей зібрала. А вам, молодий чоловіче, я ладна хоч зараз дати уроки української літератури". Не знав бідолаха, що Шевченко застерігав земляків своїх:

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А також закликав:
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь…

Мітинг досяг свого апогею. Заклик "Болванова у відставку!" лунав на все місто.
Згодом стало відомо про добровільне складення повноважень голови міськдержадміністрації Болванова Івана Івановича: "Тарас Шевченко переміг. Та чи надовго? Болванових ще багато в Україні. І пенькових теж. Не кажучи вже про сіряків…". Саме таким "патріотам" адресовані слова Кобзаря:

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!..
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.

Василь ДЕРКАЧ,
кандидат філологічних наук, доцент кафедри української філології Таврійської академії Кримського федерального університету ім. В. І. Вернадського, член Національної спілки письменників України.